Не підлягає сумніву, що ця дата багато
змінила в історії СРСР. Як неспростовним є і те, що перемога СРСР над
нацистською Німеччиною починалася з поразок
1941-го року. Хоч і дозована, але правда про це пробивалася на сторінки
різножанрових видань ще за комуністичних часів, а особливо в період
горбачовської «перебудови». Поступово стало зрозуміло, скільки взагалі неправди
накопичено навколо радянсько- нацистської війни 1941-1945 років.
Насамперед про початок війни. Будь-який
«класичний» радянський підручник подавав інформацію про раптовий, «без
оголошення війни», напад Німеччини на СРСР. Тим часом війну таки було
оголошено. 22 червня
1941 року посол Німеччини у
Москві фон дер Шуленбург рано-вранці передав В. Молотову документ про
оголошення війни - «Ноту
міністерства закордонних справ Німеччини радянському уряду». Такий самий
документ було передано Й. фон Ріббентропом послу СРСР у Берліні. Того ж дня В.
Молотов звернувся по радіо до народу і сказав: «Німецький уряд вирішив
виступити війною проти СРСР у зв'язку із зосередженням частин Червоної Армії
біля східного німецького кордону».
Нас вчили, що з початком війни розпочалося
здійснення мобілізаційних заходів. Ресурси України вивозилися на Схід, в Росію
і райони Середньої Азії. За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП (б) і
радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям
знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування
заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя,
сільськогосподарську рослинність. Про це йшлося у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941 року, у виступі Сталіна по
радіо 3 липня
1941 року, у спеціальній
постанові Державного Комітету Оборони від 22 липня 1941 року та в інших документах.
Як відомо, у них мовилося про утворення зони «випаленої землі».
Однак і це виявилося лише напівправдою.
Наприклад, можна було згадувати про те, що ворогові нічого не залишили, але не
можна було згадувати про злочини комуністичного режиму, заподіяні при виконанні
й перевиконанні сталінської політики «випаленої землі», коли комуністична влада
втікала на схід.
Наприклад, не нацисти, а комуністична влада
при евакуації в Запоріжжі висадила у повітря Дніпрогес. І все б нічого, Але про
це не знали ні цивільне населення, ні навіть знизу розташовані військові
частини. В Дніпропетровську вибухнув хлібокомбінат разом з робітниками. В Одесі
при відступі Червоної Армії затопили приморські квартали разом із жителями, а
поранених червоноармійців скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова
вивезли сотні представників інтелігенції, для того щоб їх спалити в закритому
будинку. В Умані живими замуровували людей в льоху. І все це робили не нацисти,
а комуністи при відступі.
Напевно, ми вже дожили в Україні до того, що
можна писати не лише про злочини та репресії нацистської окупації, а й про
злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян. Люди, які пережили
цю катастрофу, знали, що український народ терпів від обох тоталітарних систем,
як гітлерівської, так і сталінської.
У вересні німці форсували Дніпро. На армії
Південно-Західного фронту насувалася загроза оточення. Однак Сталін наказав
утримувати Київ. 15 вересня
чотири армії опинилися в «котлі» (це понад 600 тис. червоноармійців,
переважна більшість яких здалася у полон). А всього за роки війни у полоні
опинилися 5,7 млн. радянських
військовослужбовців, доля яких стала трагічною. Хто здавався у полон, був
прирівняний до зрадника Батьківщини.
Письменник-фронтовик
Віктор Некрасов писав:
«Мы знали, кто наш враг, и знали, что он жесток и силен, и не мы, а он позарился на
чужие земли. И тот же Ванька тех лет, с красной звездочкой в ушанке, мерз в
окопах и шел в атаку, хотя отца его, возможно, и раскулачили, а о том, что три
года назад мы сами заграбастали «чужую» Прибалтику, просто забыл, а может, и не
знал. Он защищал свою землю».
До Дня Скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні в нашій бібліотеці оформлено книжкову виставку "Ті дні у пам'яті народній".
Немає коментарів:
Дописати коментар