14 червня минає 125 років від дня народження Євгена Коновальця,
котрий відійшов маючи лише 47 років. Історія вчить, що легше вмирати, легше
приносити себе в жертву, легше закликати до жертви й посвяти, ніж будувати
державне життя народу.
Наскільки
б критично ми не розглядали події, пов'язані з ОУН, що відбувалися після 1940
р., постать Євгена Коновальця, поруч з Симоном Петлюрою, увійшла в нашу
історію, дійсність, боротьбу, прямо у кров нашої політичної думки й
революційної дії, як неповторна.
Після
Євгена Коновальця ми мали борців, керівників окремих груп, які стали мужніми,
героїчними, блискучими у своєму середовищі, більшими чи меншими авторитетами
всеукраїнської дійсності: серед них командир УПА Тарас Чупринка, провідники
двох ОУН - Андрій Мельник і Степан Бандера, з-поза націоналістичного середовища
Іван Багряний...
Усі
вони зробили внесок в українську справу - такий, до якого вони прагнули, у
повному й глибокому переконнні, що чинять краще за інших, не можуть відступити
від започаткованої справи, від своїх принципів, і що історчина доля, хотіли
вони цього чи ні, поставила важкий тягар відповідальності саме на них.
Говорити
про Євгена Коновальця - це говорити про формацію Січових Стрільців, про
об'єднання низки націоналістичних груп в одну УВО, про ОУН.
Коновалець, мабуть, не мав особистого життя. Його життям
були Січові Стрільці, УВО, а згодом ОУН.
В історії кожного народу приходять моменти, коли його
провідники відчувають своє історичне покликання і ухвалюють такі рішення, які,
на їхню думку, були б найбільш корисними для народу і його змагань. Це вирізняє
їх з-поміж інших - на місце провідника групи, організації, народу.
Немає коментарів:
Дописати коментар